Philosophy-science

Поняття науки

Наука визначається як спостереження, ідентифікація, опис, експериментальне дослідження та теоретичне пояснення природних явищ.

Слово «наука» походить від латинського слова «scіеnce», що означає «знання», і в найширшому розумінні - це будь-яка систематична база знань або практика, здатна до прогнозування

Наукове дослідження зосереджується на чотирьох основних цілях:

1. опис світу (наприклад, класифікації таксономії);
2. пояснення світу (наприклад, еволюція видів);
3. передбачення того, що відбудеться у світі (наприклад, прогнозування погоди);
4. втручання у конкретні процеси або системи (наприклад, використання сонячної енергії, удосконалення ліків).

Наукові галузі поділяються на

• природничі науки (вивчення природних явищ)
• соціальні науки (вивчення поведінки людини та суспільства).

У понятті наука можна виділити три аспекти

1. Наука як діяльність. Наука - це діяльність, спрямована на отримання людиною об'єктивних знань про природу, суспільство і про саму себе. В основі такої діяльності лежать загальні способи пізнання, які базуються на поєднанні досвіду (логічного міркування) із практичною перевіркою. Результатом науково-дослідницької діяльності є пояснення та розуміння, на основі яких людина може діяти доцільно та відповідно до власних потреб та інтересів.
2. Наука як об'єктивне знання. Наука - система об'єктивних, логічно несуперечливих, підтверджених даними чуттєвого досвіду знань, які дозволяють прогнозувати хід явищ і процесів у світі.
3. Наука як соціальний інститут. Наука є сукупністю, по-перше, усіх осіб, які професійно займаються науковою діяльністю, і, по-друге, установ та організацій, які здійснюють і забезпечують наукові дослідження, зберігання і розповсюдження наукових знань, а також підготовку науковців-спеціалістів.

Основні характеристики науки:

1. Об'єктивність. Факти дійсності, якими вони є самі по собі, не залежать від волі та свідомості людини. Об'єктивність наукового дослідження означає відсутність власних упереджень, переконань, побажань, цінностей та уподобань.
2. Перевірність. Наукові знання базуються на підтверджуваних доказах (конкретних фактичних спостереженнях), щоб інші спостерігачі могли спостерігати, зважувати або вимірювати ті самі явища та перевіряти спостереження на точність.
3. Етичний нейтралітет. Наука с стично нейтральною. Її мстою с розширення існуючих знань про світ та отримання принципово ногвого знання. Проте використання цих ці знань визначається суспільними цінностями. Етичний нейтралітет не означає, що вчений не повинен мати цінності, а те, що він не повинен дозволяти своїм власним цінностям впливити па проведення досліджень.
4. Систематичність. Наукове дослідження має певну послідовну процедуру, організований план дослідження для збору та аналізу фактів про досліджувану проблему. Як правило, цей план включає декілька наукових етапів формулювання гіпотези, збір фактів, аналіз фактів (класифікація, кодування та підведення до таблиць) та наукове узагальнення та прогнозування.
5. Надійність. Наукове знання повинні відтворюватися за встановлених обставин не один раз, а неодноразово. Воно може бути відтворене за обставин, зазначених де завгодно та в будь-який час.
6. Точність. Точність вимагає точного обчислення або вимірювання.
7. Конкретність. Вона пов'язана із процедурою вимірювання за певних умов місця і часу. Вона означає істинниість висловлювання або опис речей такими, як вони є, без необгрунтованих висновків.
8. Абстрактність. Наука існує та розвивається у площині абстракції, формулюючи загальні принципи, теорії, закономірності та закони. Абстрактні теоретичні системи науки дозволяють оволодівати і керувати різними процесами природи.
9. Передбачуваність. Завданням науки є не просто опис явищ, що вивчаються, а й їх пояснення та передбачення. Для соціальних наук характерно, що вони мають набагато нижчу передбачуваність порівняно із природничими.

Гносеологія (від грец. γνώσις — «пізнання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.

Схола́стика (лат. Scholactica, від лат. schola — школа) — панівний у середньовічній Європі філософський і педагогічний метод, сконцентрований навколо університетів, що був синтезом християнського (католицького) богослов'я та логіки Арістотеля.

Теоло́гія, Богосло́в'я, богослі́в'я (лат. Theologia від грец. Θεολογίά із Θεός «Бог» і -λογίά «наука» зі λόγος «слово»[1]) — вчення, предметом пізнання якого є Бог і все, що з ним пов'язано

Метафі́зика (грец. Τά μετά τά φυσικά — «те, що понад фізикою», лат. metaphysica) — галузь філософії, розглядає буття як буття, досліджує граничні й надчуттєві принципи, причини та засади буття.

Онтоло́гія (лат. ontologia від дав.-гр. ών, род. в. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — вчення про буття; розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.

Ф. Бекон розділив знання на історію, поезію та філософію.

О. Конт поділили історію розвитку знань людства на три етапи, які поступово досягаються різними науками і які складають енциклопедичний ряд.

У О. Конта це три стадії інтенлектуальної еволюції людства:

1. теологічна, на якій причини природних явищ і процесів пояснюються дією надприродних сил;
2. метафізична надприродні фактори у поясненні природи замінюються на сутності та причини;
3. позитивна, або наукова - виникає тоді, коли формується наука про суспільство.

Концепція розвитку науки була викладена й Ф. Енгельсом:

1. нерозгалужена антична наука, а також частково наука доби Середньовіччя;
2. диференціація наук у XV - XVIII ст. (аналітичне розмежування наук на різні галузі);
3. початок інтеграції наук у XIX ст. (синтетичне відродження єдиної системи знань за допомогою об'єднання наук, які до цього були розділені).

Особливості наукового пізнання.

Наука - це пошук та застосування знань та розуміння природного та соціального світу за систематичною методологією, заснованою на доказах.

методологія – це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища. Наукова методологія включає:

• Об’єктивне спостереження: Вимірювання та дані (можливо, хоча й не обов'язково з використанням математики як інструменту)
• Докази - встановлення за допомогою логічної процедури істинності будь-якого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких вже доведено. Структура доказів: теза, аргумент і форма (демонстрація).
• Експеримент та / або спостереженняяк еталони для перевірки гіпотез. Вчені проводять спостереження за природними явищами, а потім за допомогою експериментів намагаються імітувати природні явища в контрольованих умовах. На основі спостережень вчений може створити модель, а потім спробувати описати або зобразити явище з точки зору математичного або логічного подання.Далі збираються необхідні емпіричні докази, щоб сформувати гіпотезу для пояснення явища.
• Індукція: міркування щодо встановлення загальних правил або висновків, зроблених на основі фактів чи прикладів.
• Повторення Саме через повторення кроків дослідження (в першу чергу, емпіричної перевірки через вимірювання, спостереження та експеримент) можливо досягти високого ступеня достовірності/істинності знання.
• Критичний аналіз. Будь-яке наукове твердження має піддаватися критичному аналізу, незважаючи на авторитетність джерела його походження.
• Перевірка та тестування: критичний підхід до перевірки, експертна оцінка та тестування даних дослідження.

Рівні та форми наукового пізнання

Емпіричний рівень наукового знання спрямований на вивчення явищ (іншими словами, форм і режимів процесів прояву, відносин), він формується шляхом використання таких методів пізнання, як спостереження, вимірювання, експеримент. Основними формами існування емпіричних знань є групування, класифікація, опис, систематизація та узагальнення результатів спостереження та експерименту.

Теоретичний рівень наукового знання спрямований на вивчення сутностей об'єктів, процесів, взаємозв'язків і спирається на результати емпіричного знання. Теоретичні знання є результатом діяльності такої конструктивної частини свідомості, як розум. Ідеалізація як провідна логічна операція теоретичного мислення, метою та результатом якої є побудова особливого типу об'єктів - ідеальних об'єктів наукової теорії (матеріальна точка та «абсолютно чорне тіло» у фізиці, «ідеальний тип» у соціології тощо). Взаємозв'язана сукупність таких об’єктів складає власну основу теоретичного наукового знання.

У структурі теоретичного рівня виділяється ряд компонентів: закони, теорії, моделі, концепції, вчення, принципи, сукупність методів.

1. Закони науки відображають об'єктивні, регулярні, повторювані, необхідні та необхідні взаємозв'язки та взаємозв'язки між явищами чи процесами в реальному світі. З точки зору сфери дії, всі закони умовно можна поділити па такі типи.
2. Універсальні закони. Універсальні закони відображають універсальний, необхідний, суворо повторюваний і стійкий характер регулярного зв'язку між явищами та процесами об'єктивного світу.
3. Конкретні закони - це зв'язки, що походять або із загальнолюдських законів, або відображають регулярність подій, що характеризують певну сферу буття.
4. Детерміновані та стохастичні (статистичні) закони. Детерміновані закони дають досить надійні та точні прогнози. На відміну від них, стохастичні закони дають лише імовірнісні передбачення, вони відображають певну закономірність, що виникає внаслідок взаємодії випадкової маси або повторюваних подій.
5. Емпіричні закони та теоретичні закони. Емпіричні закони характеризують закономірності, виявлені на рівні явища в рамках емпіричних (експериментальних) знань. Теоретичні закони відображають повторювані зв’язки, що діють на рівні сутності. Серед цих законів найбільш поширеними є причинно-наслідкові (причинно-наслідкові) закони, що характеризують необхідний взаємозв'язок двох безпосередньо пов'язаних явищ.

Закони

Закони науки відображають об'єктивні, регулярні, повторювані, необхідні та необхідні взаємозв'язки та взаємозв'язки між явищами чи процесами в реальному світі. З точки зору сфери дії, всі закони умовно можна поділити па такі типи.

1. Універсальні закони. Універсальні закони відображають універсальний, необхідний, суворо повторюваний і стійкий характер регулярного зв'язку між явищами та процесами об'єктивного світу.
2. Конкретні закони - це зв'язки, що походять або із загальнолюдських законів, або відображають регулярність подій, що характеризують певну сферу буття.
3. Детерміновані та стохастичні (статистичні) закони. Детерміновані закони дають досить надійні та точні прогнози. На відміну від них, стохастичні закони дають лише імовірнісні передбачення, вони відображають певну закономірність, що виникає внаслідок взаємодії випадкової маси або повторюваних подій.
4. Емпіричні закони та теоретичні закони. Емпіричні закони характеризують закономірності, виявлені на рівні явища в рамках емпіричних (експериментальних) знань. Теоретичні закони відображають повторювані зв’язки, що діють на рівні сутності. Серед цих законів найбільш поширеними є причинно-наслідкові (причинно-наслідкові) закони, що характеризують необхідний взаємозв'язок двох безпосередньо пов'язаних явищ.

Форми та засоби пізнання

• Ідея - це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.
• Проблема - це наукове знання, яке вже сформоване, але не вирішене. Проблема поєднує у собі два моменти: знання про незнання (перед дослідником постає новий факт або явище дійсності. Воно є в реальності, але чим воно є, як функціонує і т.п. - невідомо) і передбачення можливості наукового відкриття (через дослідження і вивчення невідомого).
• Гіпотеза як форма та засіб наукового пізнання є науковим припущенням про природу, функціональні особливості досліджуваного процесу, явища чи предмета. За допомогою висування гіпотез формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Таким чином, гіпотеза є засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного.

На основі ідеї, проблеми та гіпотези у їх єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

• Концепція - це умоглядна система, що виражає певний спосіб представлення, розуміння, трактування предметів, явищ, процесів і презентує провідну ідею і / або конструктивний принцип, що реалізують певний задум в тій чи іншій пізнавальній практиці.
• Теорія - це система узагальненого знання, пояснення тих чи інших сторін дійсності. Теорія є найбільш адекватною формою наукового пізнання, системою достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта.

Метод, Методологія, Методика

• Метод - послідовна процедура в межах певної галузі, яка веде до мети, в ідеалі незалежно від можливостей людини, яка проводить процедуру. Це сукупність термінів, інструментів та правил, які є основою відповідно кожної науки чи інших видів діяльності. Метод - це інструмент вивчення даного предмета дослідження. Це спосіб застосувати процедуру таким чином, щоб досягти запланованої мети дослідження.
• Методологія - сукупність методів конкретної науки, вивчення методів. Вона має ключове значення для фокусування наукових досліджень на виборі методів наукового дослідження.
• Методика - теоретично-практична схема, що визначає процедуру здійснення наукової діяльності. Вона базується на наукових знаннях та емпіризмі; розмежовує окремі процедури для здійснення певної діяльності. Методика дослідницької роботи означає процедуру (інструкцію) для поступового впровадження на практиці дослідницьких процедур, пов’язаних із реалізацією цілей дослідження.

Емпіри́зм (від грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, стверджує, що всі знання ґрунтуються на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що в принципі нічого не додає до змісту нашого знання.

Різновиди методології:

• Консервативна методологія - історично є найдавнішою та орієнтована на збереження і зміцнення системи знань.
• Утопічна методологія спирається па концепт ідеального та його втілення в практику.
• Еклектична методологія припускає можливість методологічного перенесення, запозичення з одних видів діяльності людини на інші.
• Діалектична методологія спирається на ідею розвитку всього сущого. Діале́ктика (діялектика, грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати»)
• Раціоналістична методологія ґрунтується на тому, що усі процеси та явища дійсності можуть бути пояснені, виходячи із людської раціональності, і так само раціоналізованим має бути увесь пізнавальний процес.
• Позитивістська методологія виходить із операціоналізації пізнання та його орієнтації на реальний практичний ефект.
• Модерністська методологія розглядає необхідність оновлення класичного раціоналізму новим раціоналізмом.
• Системна методологія ґрунтується на системних уявленнях пізнаваного і використанні системних методів дослідження.
• Кібернетична методологія орієнтована на розгляд пізнаваного з формальних позицій шляхом застосування кількісних моделей па основі кібернетичних уявлень.
• Постмодерністська методологія формується па основних постулатах філософії постмодернізму, яка заперечує традиції модернізму, закладені в європейській методологічній традиції Р. Декартом, Б. Спінозою, І. Кантом, Г. Гегелем та К. Марксом. В основі методології лежать ідеї дискурсу та деконструкції, бінарної опозиції, вживаної в мовному і літературному аналізі, що означає бінарне протиставлення .

Основні принципи методології пізнання

• принцип єдності теорії і практики. Практика є одним з найсуттєвіших критеріїв істинності того чи іншого теоретичного положення. Теорія, яка не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною;
• принцип об’єктивності - вимагає врахування всіх факторів, які характеризують те чи інше явище;
• принцип конкретності - вказує па суттєві сторони і закономірності об'єктивних процесів і конкретні підходи до їх оцінки;
• принцип розвитку - полягає у формуванні наукового знання з відображенням відмінностей, кількісних і якісних змін об'єкта пізнання;
• принцип закономірності - вимагає розглядати явища як обумовлені з урахуванням відносин і зв'язків між ними;
• принцип системності - передбачає розгляд об'єкта вивчення як системи: виявлення певної кількості її елементів, встановлення класифікації і впорядкування зв'язків між ними , виділення із сукупності усіх зв'язків систсмоутворюючих,які забезпечують поєднання різних елементів в систему.
• принцип всебічності вивчення процесів і явищ. Жодне явище чи процес не існують у дійсності самі по собі, а пов'язані з багатьма іншими явищами. Тому однобічний розгляд неминуче призводить до спотвореного, помилкового висновку.

Етика

Етика - це сукупність моральних принципів і цінностей, яких дотримується цивілізоване суспільство.

До чотирьох ідеалізованих норм науки, за Р.Мертоном, належить: універсалізм спільність безкорисливість організований скептицизм

Словник

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — філософське вчення і напрям в методології науки, що визначає єдиним джерелом справжнього знання емпіричне наукове дослідження, а не філософське пізнання.

Неопозитивізм - Логічний позитивізм — напрям позитивізму, що виник у 1920-х роках (Віденський гурток); намагався сполучити емпіризм, що ґрунтується на принципі верифікації, з методом логічного аналізу наукового знання

Постпозитивізм - Сучасний позитивізм — це позитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Томас Кун, Імре Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX століття, що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їхній полеміці з католицькими богословами. Це мистецтво проникнення одної свідомості в іншу, шляхом відтворення творчого процесу, за допомогою зовнішніх проявів.

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Засновником та найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль. Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означає «те, що з'являється» і lógos — вчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю.

Синергетика (англ. Synergetics; від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережний інформаційний простір.

Самоорганіза́ція — термін, який вживається для визначення процесів виникнення складних структур при відсутності нав'язаного зовнішньою дією порядку. Процес, в ході якого створюється, відтворюється або вдосконалюється організація складної динамічної системи.

Прагматизм - це філософський напрямок, в якому практика (досвід) виступає в якості основного методологічного принципу, а практична ефективність різних навчань і теорій приймається як критерій їх істинності [

Конвенціоналі́зм (від лат. conventio — «згоден») — філософська концепція, за якою наукові знання є лише продуктами певних домовленостей (конвенцій) між науковцями. Засадничим критерієм істини є внутрішня несуперечливість, тому наукову теорію можна будувати, виходячи з будь-якої довільної системи аксіом.

Операціоналізм — напрям у філософії науки, основні ідеї якого сформулював у 1927 році фізик Персі Бріджмен. Операціоналісти вважають, що справжній зміст понять, зокрема наукових, визначається не об'єктивною реальністю, відображенням якої є поняття, а сукупністю (множиною) експериментальних, «вимірювальних» операцій (звідси назва), за допомогою яких отримують дане поняття.

Принцип проліферації теорій (розмноження) – характеризує нелінійність розвитку науки.

НБІК-конвергенція (NBIC-конвергенція[1]) — гіпотетичне ядро ​​6-го технологічного укладу, засноване на об'єднанні та синергетичному посиленні досягнень нано-, біо-, інформаційних та когнітивних технологій. Результатом НБІК-конвергенції буде повне злиття цих технологій в єдину науково-технологічну галузь знання[2].

Аналіз — це метод пізнання, змістом якого є розчленування предмета дослідження на складові частини з метою їх детального і всебічного вивчення. Як складові частини цілісного об’єкта виступають його сторони, ознаки, властивості, відношення тощо.

Синтез — це метод пізнання, протилежний аналізу, змістом якого є об’єднання раніше розчленованих частин предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємно передбачають і обумовлюють один одного.

Універсалі́зм — віра в те, що моральні цінності — наприклад, права людини — є значною мірою однаковими завжди і всюди. Універсалізм є протилежністю релятивізму.[дже

Епістемологія (грец. επιστήμη, «знання»; λόγος, «вчення») — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання (епістеме) як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток.

Еволюційна епістемологія — теорія пізнання, яка є розділом епістемології і розглядає зростання знання, як поступовий рух у напрямку до дедалі кращих теорій, подібно до природної еволюції в тваринному і рослинному світі.

Фалібілізм (від лат. fallibilis — «зобов'язаний помилятися» або «схильний помилятися») — епістемологічне положення, відповідно до якого не може бути абсолютної впевненості і ніколи не можна виключити всі можливості. Стратегія обґрунтування або пояснення, що ставить метою дати остаточне обґрунтування, ніколи не може привести до успіху. Тому залишається тільки завжди перевіряти переконання, думки чи гіпотези на помилки і, за можливістю, замінити їх на кращі (див. Фальсифікаціонізм).

Фальсифікаціонізм - Спростовуваність (критерій Поппера; принцип фальсифікації) — це важлива концепція у філософії науки. Щоб гіпотеза була спростовуваною, ми повинні мати змогу вказати, яке спостереження або результат якого фізичного експерименту можуть її спростувати. Наприклад, твердження «всі ворони чорні» може бути заперечене фактом спостереження білої ворони. Поппер запропонував використовувати принцип спростовуваності для визначення, чи є теорія науковою чи ні: якщо вона не спростовувана, тоді це не наука (псевдонаука).